npubop | Внезапно стихи

Тече весна, й бадьорі сажотруси,
мов щиглі, на дахах, і мла зелена.
Дівчина, що кохає полісмена,
Співа на площі, де їй серце вкрав,
А капельмейстер кучерявих авт
Тримає в білих рукавичках кусень
Сонця.

Тече весна, й балончики зелені,
Немов букети перших мрій хлоп’ячих,
Колишуться й виплигують із жмені
Хлопчини, що за ними тихо плаче.

Бояться діти чорних сажотрусів,
За гудзики тримаються завзято,
І день зелені тіні в серці трусить,
І клоняться йому кущі півоній
В червоних латах.

Не іскри пелехаті і не квіти
З рожевих пін, розхлюпаних ногою,
Метелики, мов пил, спливають роєм
В калюжі сонця, де купають крила,
Аж сажа золота усіх прикрила.
Від них, як від веселки іскор, світить
Зелений кіш весни.

За десять сотиків рябий балончик,
Мов юна мрія, смілий і яскравий,
Втекти забаг із щиглями на сонце,
Крилату мудрість вітру барвно славить.

Дівчина з оберемком мокрих рож
Співає, мов зозуля, тужно й палко,
Й над каруселями летючих площ,-
Мов синє срібло, полісменська палка.

Антонич такий Антонич.